Урок 46, 47 (30 група)

Тема: Сучасна українська література. Історико-культурна картина літератури кінця ХХ – початку ХХІ століття. Утворення АУП (Асоціації українських письменників). Література елітна і масова. Постмодернізм як один із художніх напрямів мистецтва 90-х років, його риси.

Мета (формувати компетентності):

предметні: характеризує історико-культурну ситуацію в Україні наприкінці ХХ – на початку ХХІ століття; називає імена сучасних письменників, їхні твори; ілюструє стильове розмаїття, пошук авторами нових тем і форм, їх розкриття; обґрунтовує появу нового літературного покоління, спільні риси й творчу індивідуальність митців; розуміє значення поняття «постмодернізм»; аналізує визначені для текстуального вивчення поезії, прозові твори;

ключові: працює в різних пошукових системах для отримання потрібної інформації; використовує різноманітні читацькі стратегії; обстоює можливість перекладу українською мовою будь-якого тексту;

інформаційні: навички самостійної роботи із джерелами інформації;

загальнокультурні: прагнення до літературної освіти, пошани до митців рідного слова, шанобливого ставлення до засад народної моралі й етики.

Усний журнал

Перша сторінка. Вступ

Ми – молоде покоління нової держави України. Ми здобули волю. Вірю, що ми зможемо побудувати сучасну демократичну державу, доклавши до цього певних зусиль і прагнень, розуму та вміння.

Нам у спадок передали величезне багатство – мову та літературу – «духовний заповіт одного покоління іншому».

Українська література межі ХХ і ХХІ століть дуже цікава й неоднозначна: оригінальна й традиційна, лірична й епатажна, акцентована на змісті й формалістська. Ця література твориться саме тепер, і ми, певним чином, є свідками її народження. Нове покоління поетів і письменників прагне подивитися на навколишній світ по-новому, а не під кутом методу «соцреалізму». Незалежна Українська держава відкрила перед літературою і нові можливості, і нову її сторінку. Література, як і все державне життя, позбулося ідеологічно-партійного диктату, ставши абсолютно вільною у виборі тем, образів і способів їх трактування. Ідейно-художнє її багатство стимулювало тематичну, жанрово-стильову, концептуальну різноманітність.

Характерною прикметою літературного життя кінця ХХ – початку ХХІ століття є те, що у ньому беруть участь представники різних поколінь, різних стильових течій, отже, в ідейно-тематичному, жанрово-стильовому й емоційно-інтонаційному виявах література останніх років строката й різнобарвна.

Якщо представники старшого покоління (тобто ті, хто забезпечував літературі відповідну духовну висоту і в 60-ті, і в застійні 70-80-ті роки: Л. Костенко, І. Драч, Д. Павличко, Б. Олійник, П. Загребельний, Р. Іваничук, В. Шевчук та інші) в цілому тяжіють до традиційної, об’єктивно реалістичної манери письма, до осмислення передусім проблем історичної пам’яті, морально-духовного зв’язку часів, національних святинь і традицій, то «молодші» (В. Кордун, І. Римарук, В. Герасим’юк, Г. Пагутяк, І. Малкович, О. Забужко, Ю. Андрухович, Є. Пашковський, О. Лишега, В. Діброва) й зовсім молоді (В. Кокотюха, І. Ципердюк, С. Жадан, О. Ульяненко, С. Процюк, І. Андрусяк, І. Карпа, Любко Дереш) вдаються до експериментаторських пошуків, критики застарілих канонів, нетрафаретності, гостро реагуючи на сьогочасні тематичні табу тощо. Прикметно, що як і в 20-ті роки, молодше покоління групується в творчі гурти, об’єднані однаковим розумінням сутності та завдань літератури, а також спільністю творчої манери, художніх пошуків. Утворилися різні асоціації та об’єднання молодих: «Бу-Ба-Бу», «ЛуГоСад», «Пропала грамота», «Нова література», «Пси Святого Юра», «Нова дегенерація».

Молодших приваблюють неоавангардистські та постмодерністські віяння, що знайшли свій вияв і в творчості тих, хто прийшов у літературу в середині 80-х-90-х років ХХ століття. Сучасна літературно-мистецька ситуація нагадує літературну дискусію 20-х років ХХ століття. Адже ставляться суголосні тій добі питання: що таке література сьогодні, яка її місія в житті суспільства, окремої людини, якими повинні бути її ідейно-естетичні орієнтири?

Ознакою нового часу є поява творів, які замовчувалися, заборонялися у застійні часи, видаються твори «з шухляди», класичні зразки літератури. Проза 90-х років вражає оголеною правдивістю, зацікавлює невідомим фактажем, новизною ситуації та образів.

За географічним принципом можна виокремити київську-житомирську (В. Шевчук, В. Медвідь, Є. Пашковський, О. Ульяненко, Б. Жолдак, О. Жовна, Л. Пономаренко, Є. Кононенко, О. Забужко, В. Діброва) та галицько-станіславську (Ю. Андрухович, Ю. Винничук, Ю. Іздрик). Самобутньо виокреслюється й жіноча проза (О. Забужко, Є. Кононенко, В. Мастєрова, Л. Пономаренко та інші).
Друга сторінка. Постмодернізм як один із художніх напрямів мистецтва 90-х років, його риси. Постмодернізм як явище

Як реакція на перший дискурс та модерний дискурс «шістдесятників», другий дискурс з’явився в кінці 80-х – у 90-х рр. Постмодерний дискурс має свої символи й поняття: екзистенція, рефлексія, відкритість, гра, карнавал. Г. Гессе, (німецький і швейцарський письменник, автор роману «Гра в бісер», має вплив на українських постмодерністів Т. Прохаська та Ю. Андруховича). Л.Х. Борхес (аргентинський поет і прозаїк, запропонував творення художнього твору як відверту концептуалізовану гру цитатами, ремінісценціями, алюзіями світового письменства, вплинув на Ю. Андруховича, Ю. Бедрика, В. Медвідя) тощо. Окрім ТР-дискурсу та ПМ-дискурсу, в українській літературі існують проміжні та окремі дискурси, зокрема, презентовані іменами О. Забужко, Е. Андрієвської, Ю. Тарнавського та ін.

Постмодерна спрямованість в українському письменстві означилася після 1986 р., після катастрофи на Чорнобильській АЕС, яка неначе пробудила і митців старшого покоління, і «шістдесятників», і породила нову генерацію письменників постчорнобильської епохи. Ця хвиля митців прагнула «зруйнувати Карфаген української провінційності» (Ю .Шевельов), тобто вивести мистецтво слова поза межі політики, ідеологічних та адміністративних втручань у художню творчість, зробити його естетично самодостатнім.

Вперше термін “постмодернізм” з’явився 1917 р. в книжці німецького філософа Рудольфа Паннвіца “Криза Європейської культури”. Вживався він на позначення нігілізму в культурі ХХ ст. Філософське підґрунтя постмодернізму склали праці Мішеля Фуко, Жака Дерріда, Жиля Дельоза, Фелікса Гваттарі, Жана Бордіяра, Жака-Франсуа Ліотара, Річарда Рорті.

До визначальних рис постмодернізму відносять поєднання різних стильових тенденцій, часткову опозиційність до традиції, універсальність проблематики, позачасовість і позапросторовість зображення, епатажність, зміну функцій автора та героя, культ незалежної особистості, потяг до архаїки, міфу, колективного позасвідомого, прагнення поєднати істини різних націй, культур, релігій, філософій, іронічність, пародійність тощо. У сучасній постмодерністській літературі головна увага приділяється, по-перше, індивідуальній манері митця, його власному баченню людини та світу, у творах часто сполучається конвульсивна краса, примхлива елегантність, потяг до дисгармонії та деформації, хворобливої фантастики та абсурду, вигадливий еротизм.

По-друге, духовна напруга, пошук внутрішньої ідеї, самовіддана несамовитість, екзистенційність є важливою складовою сучасної літератури.

По-третє, метафорична насиченість твору поєднана часто з навмисно зниженою мовою; багато словесної еквілібристики; плеоназм, наявність оксюморону та антитези, гіперболи та гротеску; складна композиція твору, фрагментарність – ознаки твору постмодерного часу.

Третя сторінка. Літературні угруповання («Бу-Ба-Бу», «Нова дегенерація», «Пропала грамота» «ЛуГоСад» та ін.)

Асоціація українських письменників

Утворена 6-8 березня 1997 р. на установчих зборах АУП (118 учасників). Організація АУП має за мету подолання структурно-ідеологічного змертвіння в письменницькому середовищі України, що виникло через неспроможність керівництва Спілки письменників України (СПУ) реформувати структуру та концептуальні засади Спілки письменників до рівня відповідності вимогам сучасної ситуації (як соціальної, так і світоглядної). Ставши в опозицію до СПУ, АУП проголосила своїми критеріями фаховість, подолання колоніального синдрому в українській літературі, відкритість світовим світоглядним та стильовим надбанням XX ст. Вступ до АУП відбувається на підставі запрошення від Координаційної Ради АУП (23 особи). Президентом АУП було обрано Ю. Покальчука, віце-президентами Володимира Моренця, Ю. Андруховича, І. Римарука і Тараса Федюка. 4-5 лютого 2000 року відбувся II конгрес АУП (68 учасників), на якому Президентом АУП було обрано Т. Федюка, віце-президентами І. Римарука, В. Моренця, С. Жадана і О. Кривенка. З'їзд констатував наявність в Асоціації організаційної кризи, викликаної відсутністю працівників офісного апарата і професійних менеджерів.

«БУ-БА-БУ»

«Бурлеск-Балаган-Буфонада». Літературне (насамперед) угрупування, що складається з Ю. Андруховича (Патріарх), В. Неборака (Прокуратор) та О. Ірванця (Підскарбій). Літугруповання засноване 17 квітня 1985 р. у Львові. Період найактивнішої діяльності Бу-Ба-Бу (23 концертні поетичні вечори) припав на 1987-1991 pp. Апофеозом «Бу-Ба-Бу» став фестиваль «Вивих-92», коли головну фестивальну акцію склали чотири постановки поезоопери «Бу-Ба-Бу» «Крайслер Імперіал» (режисер С. Проскурня). У 1996 р. друкований проект «Крайслер Імперіал» («Четвер-6») практично завершив «динамічний період» існування «Бу-Ба-Бу». В 1995 р. у львівському видавництві «Каменяр» вийшла книга «Бу-Ба-Бу».

Літугрупування стало втіленням карнавального необарокового мислення, притаманного метаісторичній карнавальній культурі людства. Соціальним фундаментом метаісторичного карнавалу в Україні став підсвідомий масовий синдром зламу, що супроводжував розпад імперії і викликав дві метапсихічні складові: суспільну депресію і масову карнавальну сміхову рефлексію на катаклізм системи. Творчість учасників «Бу-Ба-Бу» в межах самого літугрупування стала ситуативно-концептуальним мистецьким відгуком на суспільну рефлексію. «Бу-Ба-Бу» заснувало свою Академію.

«Крайслер Імперіал» (режисер С. Проскурня). У 1996 р. друкований проект «Крайслер Імперіал» («Четвер-6») практично завершив «динамічний період» існування «Бу-Ба-Бу». В 1995 р. у львівському видавництві «Каменяр» вийшла книга «Бу-Ба-Бу».

«Нова дегенерація»

Поетичне літугрупування, існувало у 1991-1994 pp., складалось з трьох літераторів, вихідців з Івано-Франківської області — Івана Андрусяка, Степана Процюка та Івана Ципердюка. У 1992 р. літугрупування видало три перші збірки названих поетів під однією обкладинкою. Загальна назва цього проекту була також «Нова дегенерація». Передмову написав Ю. Андрухович. Тексти членів «Нової дегенерації» перебувають у дискурсивній сфері неомодерних літературних практик.

«Пропала грамота»

Літературне угрупування трьох київських поетів: Юрка Позаяка, Віктора Недоступа та Семена Либоня. Існувало в кінці 80-х - на початку 90-х pp. «Пропала грамота» була заявлена як авангардний проект. У 1991 р. «Пропала грамота» випустила книгу з однойменною назвою.

«ЛуГоСад»

Поетичний гурт, заснований у 1984 р. львівськими поетами Іваном Лучуком, Назаром Гончаром, Романом Садловським. У 1986 р. вони видали (все в одному примірнику) альманах «ЛуГоСад-І» і «ЛуГоСад-II», а також збірки Н. Гончара «Усміхнений Елегіон» та Р. Садловського «Антологія». «Методологічна основа» творчості «ЛуГоСаду» — теорія поетичного ар'єргарду, «ідея і аргументування лугосадівсько-ар'єргардної теорії. У лютому 1994 р. відбулася академічна наукова конференція «Літературний ар'єргард», присвячена 10-літтю «ЛуГоСаду». Окремі вірші лугосадівців перекладені німецькою, польською, білоруською, словацькою, болгарською, англійською, італійською мовами. До 15-річчя гурту готувався тритомник «ЛуГоСаду».

«Пси Святого Юра»

Літературна майстерня, неофіційне творче об'єднання із семи українських письменників, які таким чином вирішили шукати не стільки естетичної (з цієї точки зору всі вони були й залишаються досить різними), скільки професійно-цехової єдності (спільне обговорення рукописів, формування альманахів, взаємне редагування та коригування). Ідея такої спільноти виникла серед групи авторів (Ю. Покальчук, Ю. Андрухович, І. Римарук) під час міжнародного круїзу «Хвилі Чорного моря» на борту корабля «WorldRenaissance» і остаточно сформувалась у вигляді маніфесту в стінах афінського готелю «Св. Юрій Ликаветський» у листопаді 1994 р. До літмайстерні увійшли, крім згаданих, В. Герасим'юк, B. Медвідь, В. Неборак, О. Ірванець. Останній приблизно через рік із міркувань цілковитої творчої незалежності з майстерні вийшов, натомість приєднався Т. Федюк. Єдиний поки що альманах «Пси святого Юра» (Львів, 1997 р.) зафіксував первинний склад майстерні, оскільки формувався ще 1995 р. Альманах являє собою досить симптоматичний зразок «поєднання непоєднуваного» і до сьогодні перебуває серед найжвавіше обговорюваних новинок сучасного літературного процесу. Концепційну добірку творів опублікував журнал «Сучасність».

Четверта сторінка. Зустріч з поетами
«Міні-інтерв’ю»

Поезія – це погляд звіддаля, який з легкістю помічає схожі риси між ледь спорідненими думками. Вона має бути такою ж загадковою, як і сон. У ній повно драматизму, хоча він не обов’язково емоційний. Це може бути темний чи моторошний погляд, але від цього не менш напружений.

ЗАБУЖКО ОКСАНА СТЕФАНІВНА

Журналіст. Некожен, хто береться за перо, – Поет, і не кожен, хто має безліч видатних книжок, вартий називатися ним. Оксана Стефанівна Забужко – українська поетеса, письменниця, літературознавець, публіцист. У своїй творчості приділяє багато уваги усвідомленню української ідентичності, що є дуже актуальним на сьогодні. Шановна Оксано Стефанівно, розкажіть про себе.

Поетеса. Я народилася 19 вересня 1960 року в місті Луцьку, у шістдесятницькій родині з давніми історичними традиціями. Мій батько Стефан (Степан) Іванович Забужко (1926-1983) – педагог, літературний критик і перекладач (вперше переклав українською оповідання чеського композитора і письменника Іллі Гурніка (IljaHurník), у сталінські часи був репресований і відбував заслання в Забайкальському краї. Мати, Надія Яківна Обжирко-Забужко (1926-2014) – вчителька української літератури, автор методичних розробок і популярних літературознавчих творів для школярів.

Після арешту КДБ батька переїхала до Києва, де й здобула середню освіту. Навчалася на філософському факультеті Київського університету ім. Т. Шевченка. Потім – аспірантура при кафедрі етики й естетики цього ж навчального закладу. Викладала в Київській державній консерваторії, іноземних навчальних закладах (Пенсильванському, Гарвардському, Пітсбурзькому). Займаюся творчою, науковою та громадською діяльністю.

Журналіст. Ми знаємо, що маєте численні нагороди: орден княгині Ольги ІІІ ступеня за вагомий особистий внесок у справу консолідації українського суспільства, премія Міжнародної фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів – за «NotrcDamed`Ukraine», книга Року-2010 журналу «Кореспондент» за «Музей покинутих секретів», відзнака «Золотий письменник України», лауреат восьмої літературної премії Anqelus – 2013 за «Музей покинутих секретів».

Прочитати поезію «Рядок з автобіографії»

1.  Що таке автобіографія?

2.  Для чого її створюють?

3.  Чи приходилось вам читати автобіографію,написану в художньому стилі?

4. Які картини поставали у вашій уяві під час прослуховування (читання) поезії? (Козаки-запорожці, визвольна війна, протести проти поневолення, радянські табори для політв’язнів).

5.  Хто такі предки?

6. Чи можна за текстом визначити предків авторки?

7.  Що ви знаєте про звичай освячувати зброю?

8.  Хто з українських письменників у своїй творчості змалював цей обряд?

9.  Прочитайте два останні рядки вірша. Що найбільше турбує поетесу?

10.  Як думаєте, що є причиною того, що народ зникає?

11.  Що необхідно зробити, щоб відновити колишню славу українців?

12. Яка основна думка твору? (Дотримання етичного ідеалу духовного аристократизму, служіння вивищенню України та своєї нації, збереження родовідної пам’яті.)

Журналіст. Оксано Стефанівно, скажіть, звідки взагалі у Вас особисто з’явилася проблема лицарства?

Поетеса. Ну це пов’язано із особистим походженням. Мій прямий предок у ХVІІ столітті був канівським полковником, потім, після падіння Гетьманщини, родина занепала, бо не перейшла «на московське». У ХХ столітті в мене є вже в роду і петлюрівські полковники, і офіцери УПА по іншій лінії. За великим рахунком, я якраз з тих, які б не мали уціліти в цій країні – з чудом недобитих. У мене ще в 80-ті роки були такі рядки: «Те, що ми з вами вціліли, така випадковість…» Народилася я в Луцьку і коли через 25 років туди приїхала, зрозуміла що це не випадково. Луцьк – це осколок княжої України ХV-ХVІ століття, автентика міської України: місто із замком на горі, з чудесною архітектурою козацького бароко. Мій власний родовід звідти. Тому й відчуття української культури у мене дуже внутрішнє.

Журналіст. Дякуємо Вам.

Журналіст. Сила слова безмежна. Особливо, коли воно живе, іскристе, емоційно виважене. Лише обдарована, духовно багата людина може писати поезії, які торкаються найпотаємніших струн нашої душі та іскрою відлунюють у нашому серці. Таким є Олександр Васильович Ірванець . Запрошуємо його до слова.

ІРВАНЕЦЬ ОЛЕКСАНДР ВАСИЛЬОВИЧ

ПОЕТ. Народився 24 січня 1961 року у Львові. Виріс у Рівному. 1980 року закінчив Дубенське педагогічне училище. Після – вчителював. 1989 року – Московський Літературний інститут. Один із учасників літературного гурту «Бу-Ба-Бу» (Юрій Андрухович, Віктор Неборак).

Автор книг віршів "Вогнище на дощі" (1987) і "Тінь великого класика" (1991), "Вірші останнього десятиліття" (2001).

Окремі вірші було перекладено англійською, німецькою, французькою, шведською, польською, білоруською, російською мовами. Роман "Рівне/Ровно" було перекладено польською мовою і вже двічі видано в Польщі. З 1993 року постійно мешкаю в Ірпені під Києвом.

Лауреат премії Фонду Гелен Щербань-Лапіка (США) 1995 року. Стипендіат Академії Шльосс Солітюд (Німеччина) 1995 року. Член журі театрального фестивалю "Боннер Бієнналє" 2000 та 2002 років. Мої п’єси ставилися у Німеччині, Україні та Польщі.

Журналіст. О.В. Ірванець – сучасний поет, автор багатьох збірок, що завоювали велику прихильність читачів. Його твори у складній метафоричній формі виражають глибинний зв’язок із рідним краєм, містять роздуми про сенс людського буття.

Читання вірша «До французького шансоньє».

Слово автора. Поезія «До французького шансоньє» – це вірш-звертання з певною настановою, що поступово переростає в роздуми над сутністю, призначенням і долею поета. Я вважаю, що найвища поезія інтимно сфокусована – це «коли передаються вірші, як поцілунки – з уст в уста». Розвиваючи цю думку, я малюю образ типового співця («французького шансоньє»), чиї пісні «легкі і світлі», моє покликання – бути «гітарою», «гілкою з дерева» мистецтва. Мода – це не завжди справжнє мистецтво, однак співакові слід «вдягатися модно» і «лаятися модно», але не забувати, що в мистецьких творах живе справжнє почуття досконалості.

1. Які враження у вас виникли під час прочитання твору?

2. Якої теми торкається автор?

3. У чому ви вбачаєте основну думку, ідею твору?

Дослідник. Поет у своїх віршах осмислює роль поета й художнього слова в суспільстві. Використовує риторичні запитання, метафори, епітети.

Ліричний герой поезії сперечається з тенденціями сучасного світу, коли класика стала немодною, люди бояться виявляти щирість почуттів, замість справжніх митців — «свистуни і стукачі». А «душа заревана» нікому не потрібна. І все ж треба пробитися до вух, що вкриті, «мов корою», суєтою життя, змусити їх слухати «серцем... і кров'ю», «як Квазімодо слухав дзвін».

РИМАРУК ІГОР МИКОЛАЙОВИЧ

Журналіст. Поет філософського спрямування. Його лірика відзначається витонченою ускладненістю, водночас прозорою для читача. Поетичний ефект досягається за допомогою яскравого метафоричного письма, народнопоетичних та біблійних образів, що й визначає неповторний тембр його поезій.

Доля відміряла Римаруку Ігорю Миколайовичу короткий життєвий шлях. Тому на зустріч прийшли його друзі.

ДРУГ. Народився Ігор Миколайович 4 липня 1958 року в селі М'якоти Ізяславського району в сім'ї вчителів. В 1962 році батьки переїхали в село Западинці. Тут він навчався в школі і закінчив її у 1974 році із золотою медаллю. З червоним дипломом завершив і факультет журналістики Київського університету ім. Т.Г. Шевченка. В 1978 році почав друкувати свої твори в журналах "Дніпро", "Жовтень", в "Літературній Україні". Після закінчення університету працював в редакції газети "Вісті з України", пізніше — редактор видавництва "Молодь", зав. відділом поезії видавництва "Дніпро". В 1984 році виходить перша збірка "Висока вода". Став членом Спілки письменників України. За другу збірку "Упродовж снігопаду", що вийшла у 1988 році, – лауреат комсомольської премії ім. О. Бойченка. В 1991 році за збірку "Нічні голоси" нагороджений премією ім. В. Булаєнка. За збірку "Діва Обида" в 2002 році нагороджений Національною Шевченківською премією. Працював головним редактором журналу "Сучасність". Жив і працював в Києві. Загинув 3 жовтня 2008 року у м. Львові.

Автор поетичних книжок: “Висока вода” (1984), “Упродовж снігопаду” (1988), “Нічні голоси” (1991), “Діва Обида” (1999), "Бермудський трикутник" (2007), "Сльоза Богородиці" (2007).

Читання вірша «Обнови».

- Яка особливість поезії? (Форма вірша – верлібр. Не поділяється на стопи, рядки мають різну кількість наголосів, довільно розташованих, немає рим, розділових знаків).

- На ваш погляд, це ускладнює чи полегшує сприймання твору.

Вірш написано в цілком постмодерній манері, що характерно для автора. У поезії майже немає розділових знаків, а рядки не відмежовуються великою літерою. Читач сам розставляє акценти і творить власне розуміння твору, звертаючи увагу на власноруч збудовані синтаксичні конструкції. Проте, як і в багатьох текстах І. Римарука, в ньому яскраво виражена біблійна символіка, яка тісно переплетена з проблемами й труднощами мирського (чи сучасного?) буття. «Лавровий вінок стає терновим», — це не лише натяк на муки Ісуса Христа, а й розуміння того, що в цьому житті все є швидкоплинним, у тому числі й моральні цінності, бо вже «стражники у мученики пруть». Цілком по-філософському автор вирішує питання про покликання й призначення людини на землі, коли завжди є проблема вибору життєвого шляху: «хрест не орден хрест не одберуть». Тільки особистість знає, що має хрест, і його слід пронести гідно, як Христос. Окремою темою звучить протистояння покликання поета та імперської залежності, що глибоко сидить у підсвідомості, бо все ще мимоволі озирається «на крилатий герб у консуляті». Минає час, і йому належить щоразу бути оновленим, саме тому минуле й майбутнє завжди поруч, саме тому «зоря одвічна в небесах оновлених зника», щоб означити новий поступ для душі.

АНДРУХОВИЧ ЮРІЙ ІГОРОВИЧ

Журналіст. Поет, прозаїк, есеїст, перекладач… Домінантою поетичної картини поета в усі періоди його творчості видається напружене шукання «духовної вертикалі буття». Звідси – стале поєднання патетики з іронією, нахил до стилізаторства і заміна «ліричного героя» щоразу новою «маскою». Знайомтесь: Юрій Ігорович Андрухович. Запрошуємо до слова.   

 Поет. Я народився 13 березня 1960 року у Станіславі, нині Івано-Франківськ. Родина: батько — Ігор Мар'янович, мати — Ганна Степанівна, дружина Ніна Миколаївна, дочка Софія і син Тарас. Маю онучку Варвару, донька Софії. Володію українською, російською, польською, англійською та німецькою мовами.

Навчався в спеціалізованій школі № 5 з поглибленим вивченням німецької мови. Закінчив редакторське відділення Українського поліграфічного Інституту у Львові та Вищі літературні курси при Літературному інституті ім. М. Горького в Москві у 1991 р. Працював газетярем, служив у війську, деякий час очолював відділ поезії часопису «Перевал» в Івано-Франківську. Був лідером відомої поетичної групи «Бу-Ба-Бу» («Бурлеск-Балаган-Буфонада»), яка об'єднала авторів з Рівного (Олександр Ірванець), Львова (Віктор Неборак), Івано-Франківська – я. Один із засновників постмодерністської течії в українській літературі, яку умовно називають «Станіславським феноменом». Представники цього напрямку активно розробляють поетику «карнавального» письма.

У 1996 захистив кандидатську дисертацію, присвячену творчості замовчуваного в радянські роки класика української поезії першої половини XX століття Богдана-Ігоря Антонича.

У 1989 за результатами публікації двох книг віршів прийнятий до Спілки письменників України, у 1991 — за ідейними переконаннями вийшов зі складу Спілки разом з кількома колегами і став ініціатором створення Асоціації українських письменників, а також її віце-президентом (1997-1999).

         Лауреат літературної премії «Благовіст» (1993), премії Рея Лапіки (1996), Міжнародної премії ім. Гердера (2001), одержав спеціальну премію в рамках нагородження Премією Світу ім. Еріха-Марії Ремарка від німецького міста Оснабрюк (2005), «За європейське взаєморозуміння» (Лейпціг, 2006).

Видав поетичні збірки: «Небо і площі» (1985), «Середмістя» (1989), «Екзотичні птахи і рослини» (1991), «Пісні для мертвого півня» (2004).

Читання вірша «Пісня мандрівного спудея».

Літературознавець. «Спудеї» — це студенти академій у давнину. Часто на канікулах вони мандрували містами й селами, співали пісень, розказували вірші (які часто самі й складали), щоб прогодувати себе, а також показати свою поетичну вправність. У пісні — звернення спудея до своїх творів (пісень), які складалися з любов'ю, про любов, часто з добрим почуттям гумору. Вірші просяться на волю, і треба, щоб вони зворушували серця людей, щоб від них і «явір тихі сльози витирав», і небо слухало, і соловей співав.

У поезії Юрія Андруховича живе якесь особливе сприйняття світу, в основі якого – вічне буяння молодості, енергії, духу, пошуку, тривання гри і наснаги, неспокою – такого, що аж обпікає вуста і серце.

СЕРГІЙ ЖАДАН

Журналіст. Поет визнаний критикою як лідер поетичного покоління 90-х. Створюючи власне естетичне поле, він спромігся поєднати українську поетичну традицію із панк- і рок- субкультурами. Представник постмодерного дискурсу. Його творчій манері притаманні інтелектуальна гра як форма самовияву, однак він часто вдається і до епатажу, нецензурної лексики, аби в такий спосіб підкреслити нетрадиційний характер своєї лірики. Ось такий він – Сергій Жадан. Запрошуємо до розмови.

Поет. Народився 23 серпня 1974 у м. Старобільськ Луганської області. Саме це місто було оспівано Ільфом та Петровим як Старгород. У 1996 році закінчив Харківський національний педагогічний університет ім. Г.С. Сковороди, факультет українсько-німецької філології. У 1996-1999 рр. навчався в аспірантурі цього ж університету. Захистив дисертацію, присвячену українському футуризму: «Філософсько-естетичні погляди Михайля Семенка» (2000). З 2000 року викладач кафедри української та світової літератури університету. З 2004 – незалежний письменник.

Літературознавець. Літературні твори Сергія Жадана одержали численні національні та міжнародні нагороди, були перекладені тринадцятьма мовами, зробивши автора одним з найвідоміших сучасних українських письменників. Сергій Жадан є активним організатором літературного життя України (з 2000 року – віце-президент Асоціації українських письменників), учасником мультимедійних мистецьких проектів, а також акцій громадянської непокори. Під час Помаранчевої революції С. Жадан був комендантом наметового містечка у Харкові. Відомий своїми критичними висловлюваннями і публікаціями проти харківських можновладців. У 2011 провів акцію проти закону «Про захист суспільної моралі».

Дослідник. Сергій Жадан – письменник-революціонер. У всіх розуміннях цього слова. Взявшись за перо двадцять років тому, він вніс у сучасну українську літературу щось абсолютно нове, виборовши собі почесне місце серед навіть набагато старших колег. Вийшовши на Майдан у Харкові, він один із тих, хто виборює сьогоднішні зміни в країні.

 Має зібрання творів: «Вибрані поезії. 1992-2000» (2000), «Маскульт» (з Юрієм Андруховичем і Андрієм Бондарем) (2003), «Трициліндровий двигун любові» (з Юрієм Андруховичем та Любком Дерешем) (2007), «Кордон» (з Ігорем Сідом і Андрієм Поляковим), «Прощання слов’янки» (2011).

Читання поезії «Музика, очерет».

Ліричний герой глибоко переживає розлуку з коханою («нам з тобою тепер падає різний сніг»). Йому залишаються спогади про музику ламких очеретів, про висоту, де були у двох. І солодко завмирає, «тихо росте душа» в пригадуванні щастя і в його передчутті.

Журналіст. Ось і закінчилася наша зустріч. Дякуємо всім.

Домашнє завдання: скласти конспект за запропонованим матеріалом.