Тема. В. Шевчук. «Дім на горі» (повість-преамбула). Жіноче начало і чоловіче у творі. Притчевість образів, епізодів. Барокове поєднання високого (духовного) і низького (буденного).
Мета: допомогти учням усвідомити філософську основу, притчевість твору, спроектовану на утвердження загальнолюдських цінностей; розвивати навички виділення притчових мотивів, ознак бароко, розшифровування символів, алегоричних образів, підтексту; виховувати прагнення до розвитку особистості, духовності.
«Дуже суттєвим для Валерія Шевчука є вузол проблем, що їх можна означити так: «людина і родовід» або те, що ми розуміємо під поняттям «апологія дому». «Кочівний» у світовій літературі мотив блудного сина активно використовується письменником у різних інтерпретаціях.
Окрім того, творенню універсальності, цілісності Шевчукової мікрогалактики служить (хоч, може, це здається парадоксальним, але така вже манера письма цього автора) і послаблення причинно-наслідкових зв’язків — власне, як одна з ознак, що визначають стильову манеру притчі.
Йдеться насамперед про те, що події чи колізії, у які потрапляє герой, не конче зображаються із чіткою хронологічною послідовністю, автор нерідко вдається до часових зміщень, аби опукліше показати якийсь порух душі свого героя, його рефлекторні розмисли. Адже для притчової розповіді важливішим є людина не в системі реалій, а в системі філософських координат, та «мисленна» атмосфера, духовний простір між землею і небом, що вабить можливістю «польоту», духовний вимір заданої автором ідеї твору, як це бачимо в романі-баладі «Дім на горі»».
Так окреслює проблематику й особливості творів письменника дослідниця Л. Тарнашинська в книзі із символічною назвою «Художня галактика Валерія Шевчука».
Літературознавці визначають у творі В. Шевчука такі риси бароко:
— поєднання високого (духовного) і низького (буденного): дім на горі як фортеця нашої духовності, душі, підніжжя гори як поле боротьби добра і зла, світла і темряви;
— притчеві мотиви і символи: самотність, роздвоєння людини, блудний син, дорога;
— жіноче і чоловіче першоджерела;
— нагромадження художніх засобів.
У героях твору поєднуються високі поривання, мрії, прагнення з буденним життям; вони вміють бачити красу, незвичність у звичайному. Так, Володимирові вчителька Олександра Опанасівна, мати п’ятьох дітей, здається Вітром, який може одночасно бути в кількох місцях і виконувати кілька робіт одразу. Галя, мати-одиначка, кинута зрадливим «сірим птахом», інколи відчуває себе богинею.
«Часом на Галю находило: хотілось убратись у найкращу одежу, взяти сина за руку й податись у кіно чи просто пройтися по вулицях; накидала гачок на двері й годину крутилася біля дзеркала, видивляючись на себе. Розбирала сукні, хай і довоєнні, одягала кожну й припасовувала. Хотілося муркотіти й крутитися, хотілося, щоб синьо світилося від доброї погоди вікно і щоб падало в її кімнату сонце.
…Ступала навшпиньках й поморгувала до свого зображення. Підчорнювала брови й шкодувала, що ніс у неї трохи кирпатий. Здавалося, що цей ніс — головна вада її обличчя, тож приплющувала його і пробувала уявити себе із носом прямим і тоненьким. Але тоді її обличчя гасло, і вона милостиво дозволяла своєму носикові задиратися, як собі хоче,— з’являлися тоді на щоках дві розчудові ямки, і вона не могла не всміхатися. «Отака собі Галя!» — казала й тішилася, хотіла ж бо бути отакою собі Галею. В такі хвилини все важке й темне губилося, як згубилася нещодавно ніч, і хоч не була вона короткопам’ятна (взяти б хоча згадки про Анатоля — постійна темна хмарка серед неба), в ті ранки розвітрювалася й була схожа на ясно-синю кульку, якій небагато треба, щоб попливти в широке й роздольне небо. Здавалося їй тоді — впливала до неї через вікно повітряна богиня. Була складена з голубих площин, а вдягнена в сонячне проміння, входила в неї через очі, тоді й очі її голубіли; вони зливалися в одне й жили отак: богиня й вона — їй аж подих забивало від такої зухвалості».
Самотній серед людей, заглиблений у себе і свою творчість козопас Іван, його дружина мріє віддати «першачкам» нерозтрачений запас любові. Повертається з далеких воєнних доріг Володимир; після стількох років прибивається до рідного дому й тепер уже дорослий Хлопець. Він же продовжує справу діда Івана, що писав напівфантастичні оповідання.
Дорога присутня постійно: Володимира — на гору, до дому й до серця Галини; Галини — до віри у справжнього чоловіка; Хлопця — до свого кохання, до здобутого життєвого досвіду.
Чітко прослідковується жіноче й чоловіче першоджерела. Жінки в «домі на горі» — продовжувачки роду і його охоронниці. Чоловіки — часто «блудні сини». Від «джиґунів», «сірих птахів», які з’являються «згори», зваблюють жінок, народжуються хлопчики. Їхня доля — мандри, творчість (так з’являються Іван-козопас, син Галини Хлопець). Постає питання: то яка ж сила живить поетів, художників?
Від тих, хто прийшов знизу й напився з рук жінки води, народжуються дівчата, і так іде життя по одвічному колу.
У повісті-преамбулі до роману-балади «Дім на горі» постійно трапляються багатобарвні барокові нанизування художніх засобів. Наприклад: «Минулий день стояв за їхніми спинами, як величезна істота, теж випасла й випила свій сік, наслідком чого й став цей вечір, це молоко у філіжанках і ця тиша, що росте навколо, як квіти» (три метафори, два порівняння, епітет, персоніфікація, повтор).
«Не бачив у ній звичайних жіночих принад, пізніше, коли спустився він у долину, не міг сказати, чорні чи сині були в неї очі. Пам’ятав тільки голубу барву, відчуття дивної, запаморочливої краси, а поруч із тим якийсь острах, наче був він метеликом, а вона огнем, і він, сидячи тут, на горі, з квартою в руках і отак по-безглуздому задивляючись на незнайому жінку, раптом повірив, що всі людські казки — це таке ж життя, як і те, що реально бачать наші очі. Йому захотілося, щоб це його вчарування тривало якомога довше, хай довше покупається він у хвилях такого п’янкого гіпнозу — не мав сили не дивитися на неї, хоч не мав уже сили й дивитись».
Яким саме чином виникає любов між людьми, не знає, мабуть, ніхто. В. Шевчук за допомогою контрастів і барв майстерно передає відчуття, яке виникає у героя (метелик — вогонь, незнайома — близька, казки — життя, реальність; не мав сили не дивитись — не мав сили й дивитись). І в цьому вічна загадка, таїна виникнення кохання.
«Дощ шумів і плескотів, Микола дивився сумно в зелений сутінок, що розсвітився несподівано, — там попереду лежала прозора куля, до якої вела синя мерехтлива дорога. Великий всесвіт стояв перед його зором, звідусіль вивишалися острівці й горби, і на цих острівцях, що їм і числа не знайти, видно ставало ледь примітні садиби й тіні біля них. Ворушилися, займаючись буденним ділом: хто снідав, хто обідав, а хто вечеряв, хто копав заступом хмару, а хто ту хмару засівав. Швець шив невидимі чоботи, а кравець невидиму одежу, шофер їхав на машині без коліс, а жінки варили обіди в уявних каструлях і прали уявне шмаття. Вряди-годи озиралися вони на синю дорогу, по якій ішов Микола, приставляли долоні дашком і вдивлялися.
…Ніхто не знав про його хід цією дорогою, і ніхто його не бачив. Видивлялися, правда, з острівців з-під дашків долонь сумні матері, коло них — матері інші, а далі ще і ще — довга низка матерів. Довга низка й батьків — безконечний ряд,— що дивилася на нього, але не бачила, бо не його сподівалася. Постаті складали довгі лави, що були наче смужки чи гілля,— безконечне дерево, розгалужене навсібіч, з’єднувалося, розходилося, ніде не починалось і не кінчалося. Початки без кінця і кінці без початків побачив самотній подорожній на своїй дорозі. Тяглася, драглиста і тремтлива, і впечатувались у неї білі й круглі світляки зір. Ступав по тих зорях, як колись по кам’яних тетерівських греблях, завертав голову, щоб хоч відчути, коли не може бачити, дімець, до якого нещодавно підходив, — п’ятеро дітей і жінка в цей час думали про нього. Замовкли на хвилину там, за столом, в хаті біля Тетерева, і зробилися раптом серйозні-серйозні — великий всесвіт навідався до їхніх душ і засіяв їх своїм попелом. Олександрі незвідь-чому захотілося помолитися, хоч вона давно сміялася з таких бабських забобонів, але те, що відчувала оце зараз, годі було пояснити. Він таки був тут, біля їхніх вікон, а зараз уже повільно відходить по синій дорозі. Сльози підійшли їй під очі, бо світ перед нею раптом покрутився, і вона аж за стола схопилася. Цього, на щастя, не помітив ніхто з дітей, чи, може, так їй здалося, і Олександра змушена була струснути головою, запосміхатися, зашарітися й почати оповідати дітям щось із такого, чого ще не оповідала,— була то розповідь про височезного столяра, що, працюючи, співав сумних, але гарних пісень…»
Химерним, таємничим і незбагненим є потойбічний світ. Відчуття люблячих людей по різні боки буття й небуття — дивовижні. Переплетіння цих відчуттів, як і всього, пройденого життєвою дорогою кожним із них, з майстерністю вибудовує автор у бароково-притчевій манері.
Реальні та алегорично-символічні образи твору В. Шевчука
Реальні образи
|
Алегорично-символічні
|
Значення
|
Володимир
Галина Іванівна
Іван Шевчук — козопас
Оксана, його дружина
Олександра Опанасівна, її діти
Хлопець — син Галини
|
дім на горі
|
фортеця, храм душі
|
«сірий птах»
|
диявольська сила, звабник
| |
дорога
|
життєвий шлях, шлях до серця
| |
Хлопець
|
чоловіче першоджерело
| |
Дівчина
|
жіноче першоджерело
|
1. Спробуйте «розшифрувати» епізод із повісті.
«Дженджурик устав і прислухався. З розчиненого вікна випливав запах тютюнового диму, але долітало вже й могутнє хропіння. Дженджурик сплюнув і посунув далі.
Коло третього вікна він спинився, став навшпиньки й потяг носом. Запах, яким віяло з кімнати, його обворожив. Стояв і ловив його трепетними ніздрями, а з очей його котилися сльози. Світло зір кришилося в тих сльозах, і став дженджурик у ту мить гарний, як янгол. Він підтягся на руках і тихенько постукав у ту шибку. Глуха тиша відповіла на цей постук, і дженджурик важко зітхнув. Озирнувся навдокіл: внизу, наче синя дорога, завмерла річка. Літали біля нього нічні метелики й комарі, снували нитки павуки — рух і життя множинних тіл відчув у цьому світі дженджурик. Довго стояв під глухим вікном і безнадійно чекав. І тільки коли затремтіло над головою небо, коли зорі пішли раптом угору, віддаляючись од землі все далі й далі, а над головою пропливли перші подмухи надранкового леготу, тільки тоді дженджурик отямився. Був звідусіль обплутаний павутиною, тож мусив вилізти з неї, як з одежі. Став проти вікна, що так його чарувало, змахнув руками, як чародій, і в його долонях виріс букет найчудовіших і найсвіжіших троянд. Дивився на ті квіти й обливався гіркою печаллю. Солодкий біль пік його, він махнув рукою, і букет вільно пролетів у відчинену кватирку. Впав на підлогу біля ліжка, де спала Оксана, і відразу ж розсипався сотнею пелюсток.
Дженджурик за вікном змерз і замахав руками, щоб зігрітися. Від того руху знову почав заростати пір’ям, руки його перетворювались у крила, у туфлях проростали гострі пазурі. Він хитнув крильми і на мить притулився обличчям до скла. В півтемрявній кімнаті, осяяна блідим, мерехким світанням, спала красуня. Обличчя її полум’яніло й світилося, а вуста щось неспокійно шепотіли.
Птах ударив із розпачем крильми об шибки і на мить притемнив оте чудовне видиво. Розвернувся й повільно поплив над сонним обійстям, меншаючи й меншаючи, аж доки став ледь помітною крапкою. Тоді освітило його перше світло, і він умер раптом, загаснувши серед безмежного простору на ще одну з мільярдів зорю, котрі швидко й нестримно віддалялися од землі.
Оксана прокинулась у той ранок раніше. Снився їй дженджурик, вона тікала від нього, а він здоганяв. Снилося, що стала вона птахом, знялася й летіла, а дженджурик біг за нею слідом і тяг угору руки. Обличчя його було спотворене від розпачу, і в її грудях через той розпач солодко грало серце. Приснився їй і брат, котрий вискочив із хати й кинувся бити дженджурика. На мент їй стало жаль і дженджурика, і брата, захотілося кинутися поміж них і розборонити. Вона йшла по якійсь синій дорозі, біля неї поруч ступав, накульгуючи, батько, і йшли вони до крихітного будиночка, на порозі якого сиділа стара як світ бабуся. В небі плавали великі сферичні тіла, і в тих сферах проглядали людські подобенства: витягнуті й зміщені, наче у кривих дзеркалах. Їй стало страшно на тій дорозі, хоч вона добре знала, що то за шлях — світ колишніх людей та відлетіле життя. Ішла з наповненим жалем серцем, кришилися, наче піщані яблука, під ногами зорі, і їй раптом здалося, що душа її ширшає і стає необмежена, що вона проростає в увесь цей світ, над усі ті постаті, котрі сомнамбулічно блукають довкола. Тоді дівчина раптом злякалася свого розросту й цієї дороги — помчалася чимдуж, розбиваючи п’ятами крихкі тіла зір. Сірий птах з обличчям дженджурика летів коло неї і щось їй казав, але не почула вона його слів. Рвонула геть із дороги».
Орієнтовна відповідь. Можливо, традиція «зваблення» жінок «дженджуриками» в домі на горі перерветься, бо дівчина не піддалася викликам темної сили; у домі з’явився брат-охоронець; можливо, так алегорично автор показує пробудження жінки в героїні.
2. Поясніть прикінцевий епізод повісті.
Орієнтовна відповідь. Так зароджується творче першоджерело в людині, з’являється осягнення нею світу.
Домашнє завдання: відповідати на питання 1-3 с. 323.
Немає коментарів:
Дописати коментар